Яким ви уявляєте сучасний театр? Більшість одразу згадує класичні драми чи комедії. Але ми зазирнули за лаштунки місця, яке часто помилково вважають територією суто для малечі — це наш Полтавський академічний обласний театр ляльок.
Насправді тут можна побачити й вечірні вистави для дорослих. Та головна інтрига сьогодні — не лише на сцені, а й у режисерському кріслі. До Міжнародного дня лялькаря ми поспілкувалися з одним із наймолодших головних режисерів України — Сергієм Смеречуком. У 23 роки він почав керувати трупою, а зараз у 24 продовжує змінювати театр зсередини.
Як це — бути головним режисером у віці, коли багато хто лише шукає першу роботу? Та як саме трансформується театр ляльок вже сьогодні? Про все це дивіться або читайте у нашому інтерв’ю.
Михайло: “Сергію, ти вже пів року як обіймаєш посаду головного режисера театру ляльок. І при усьому тобі лише 24 роки. Тобто це вік, коли все тільки починається, коли багато хто ще лише обирає свій шлях, а ти вже керуєш цим творчим процесом. Чи міг ти колись уявити такий стрімкий кар’єрний злет у своєму житті?”
Сергій: “Ні, якось воно так сталося. Я вважаю, що мені пощастило мати поруч дуже крутих учителів, друзів, майстрів, завдяки яким я став тим, ким є. А те, що у 23 роки мені довелося очолити театр — це справді виклик. Але це ж і цікаво. Як це працює? Чи готовий ти сам? Хоча, напевно, ніхто не буває повністю готовим до викликів. Але в підсумку ми знаходимо в собі сили рухатися далі й опановувати щось нове”.
Михайло: “Якщо подивитися, ти, ймовірно, є наймолодшим головним режисером театру ляльок в Україні. Як це нести такий статус? Чи це більше тягар?”
Сергій: “Це неочікувано. І завжди існує стереотип, що молода людина — недосвідчена. Частково це правда: людина справді може бути недосвідченою і робити помилки. Але коли нам зростати, якщо не через такі події, які супроводжують нас у житті? Мені здається, якщо робити свою справу з душею і чесно, то будь-яка робота, будь-яка посада опановується швидше. Тому що в цьому є правда, чесність і щирість”.
Михайло: “У твоєму підпорядкуванні є люди з великим творчим досвідом, із колосальним досвідом. Чи бачать вони в тобі режисера і керівника? Чи є в театрі якась вікова дискримінація?”.
Сергій: “Я цього не помічаю. Тут, мабуть, більше варто питати акторів, адже вони можуть дати чеснішу й розгорнутішу відповідь. Я постійно приходжу до акторів із відкритим серцем, з цікавими, на мій погляд, ідеями та роботами, де ми намагаємося знайти щось спільне. І в цьому пошуку відкриваємо теми, про які можемо говорити з глядачем…”.
Михайло: “А який ти режисер за методом роботи? Демократичний, авторитарний? Чи той, хто шукає компроміси? Де межа між добрим керівником і тим, кому «сідають на шию»?”.
Сергій: “Це теж краще запитати в акторів. Причому бажано без присутності режисера, щоб вони відповіли максимально чесно. Але, на мій погляд, я передусім людина, а вже потім режисер. Раніше в мене були вистави, де я казав акторам: робимо тільки так і ніяк інакше. Але зараз, уже на посаді, я розумію: де є диктатура, там немає пошуку для мистецтва. Якщо одна людина диктує умови, зникає той творчий процес, у якому може народитися справжня «родзинка» актора.
Коли глядач приходить на виставу — чи то драматичного театру, чи театру ляльок — він, як на мене, шукає в акторові саме людину. І найкраще про себе може сказати тільки сам актор. Якщо ми відкриваємо в акторові щось особисте, це настільки сильне й якісне, що глядач захоче повернутися до театру знову, щоб перевірити свої відчуття: чи не помилився він у тому, що побачив.
Це і є чесна розмова, чесний діалог між актором і глядачем. Тому я намагаюся вибудовувати процес так, щоб знайти, чим саме актор особливий у цій ролі, у цій виставі. Це може бути зовсім різне. Іноді я бачу актора в одному ключі, але під час репетицій він відкриває абсолютно інший напрям. І тоді ми змінюємо вектор розвитку вистави під нього”.
Михайло: “Загалом ти намагаєшся вибудовувати з акторами дружні стосунки?”.
Сергій: “Так. Я намагаюся бути з ними чесним і щирим. І відчуваю це у відповідь. Я досить вимогливий режисер. У деяких моментах можу бути навіть жорстким, але акторство — це жорстка професія. Бувають різні ситуації, іноді трапляються й складні дні…”.
Михайло: “Сергію, розкажи, будь ласка, чому саме театр ляльок? Це був свідомий вибір?”.
Сергій: “На момент проходження консультації — так. Ти знаєш, я навчався у фізико-математичному класі Пісочинського колегіуму і хотів стати 3D-аніматором. Думав якось побудувати своє життя в цьому напрямку”.
Михайло: “Як так сталося, що був фізмат і раптом з’явилися думки про театр?”.
Сергій: “А я тобі скажу. Це дуже цікава історія. Це був 10 клас, і я раптом почав дуже добре читати вірші. І моя викладачка з української мови та літератури сказала: «Сергію, ти маєш спробувати себе в театрі».
Я пішов до неймовірної студії «Блесс», яка працює при Будинку актора імені Лесі Сердюка в Харкові, до чудових викладачок Ірини Сокіл та Вікторії Бєлої. Саме вони показали мені, яким може бути ідеальний театр. Це був простір повної творчої свободи й водночас осмисленого пошуку. Усі обов’язки між нами розподілялися рівноцінно, але ми розуміли ієрархію майстрів, які нас навчали. І все це було створено з великою любов’ю.
Усі, хто тоді навчався, згадують теплі моменти. Наприклад, бутерброди після вистави. Це може звучати просто, але який це був затишок! Після виступу ти забігаєш, а там на тебе чекають чай і бутерброди. Це дуже мило, дуже тепло. Це справді зігріває душу”.
Михайло: “Наче це такі дрібниці, але все одно приємно. А до 10-го класу ти навіть про театр не думав?”.
Сергій: “Взагалі ні. Але коли я вперше вийшов на сцену — це було дуже смішно. У мене були пальці напружені, плечовий пояс — кам’яний, і я нічого не міг із цим зробити. Ще й образ був кумедний: накладні вуса, берет… І перо мало бути за вухом, а в мене воно було зовсім не там, бо я дуже швидко перевдягався і неправильно його вдягнув. Уяви: чорний берет, червоне перо, вуса — і стоїть такий скутий хлопець.
І я думаю: «Це, мабуть, якесь театральне випробування. Я його витримаю». Зараз розумію — це були просто дурощі, але тоді це здавалося серйозним і було гарно”.
Михайло: “І це ж усе досвід”.
Сергій: “Так. Потім я подав п’ять заяв до театральних вишів. Батьки були здивовані, але я їм дуже вдячний: вони ніколи мене не відмовляли, не казали, що я роблю щось не так. Навпаки — підтримують будь-яке моє рішення й досі.
Я хотів стати драматичним актором або режисером. Але в мене були проблеми з мовленням — певні дефекти. І мені сказали: «Ні, тут буде складно». Я відповів: «Добре, я це виправлю» — і з часом справді попрацював над цим. А потім я прийшов на консультацію до драматичної кафедри — і це був дуже дивний досвід. Захожу, а вони всі сидять у напівтемряві, світло побудоване на контрастах. Я бачу лише силуети. Мені кажуть: «Показуй». Я починаю, і одразу: «Достатньо».
Мені 15–16 років, і я думаю: «Боже, як же тут страшно…». А потім я прийшов на кафедру майстерності актора та режисури театру анімації. І там зовсім інша атмосфера: всі сидять, я всіх бачу, вони усміхаються. У мене була насичена програма: і комедійна, і драматична, і лірична. І вони реагували, сміялися, підтримували — це було дуже щиро.
Зрештою, я приходжу додому і кажу батькам: «Я буду лялькарем». І вони здивувалися ще більше”.
Сергій: “А навчання в театральних вишах — це взагалі окрема тема для обговорення. Ти йдеш в університет о сьомій ранку, а повертаєшся о пів на дванадцяту ночі. Постійні репетиції, теорія, робота над етюдами, спроби зрозуміти, що таке етюд, що таке ПФД (ред. пам’ять фізичних дій)…”.
Михайло: “І після цього люди ще кажуть, що це несерйозна професія”.
Сергій: “О, це все дуже серйозно”.
Михайло: “І дуже кропітка праця”.
Сергій: “Насправді так. І знаєш, що було найцікавіше? Одного разу, десь через два місяці навчання, я приходжу додому. Батьки питають: «Де ти був?» Я кажу: «В університеті, навчаюся». А вони відповідають: «Ми знаємо, люди так не навчаються. Може, ти десь гуляєш?» Я кажу: «Ні, я справді навчаюся». І коли вони запитали: «А чому саме ти там навчаєшся?» — я просто взяв і почав жонглювати м’ячиками. Це було дуже смішно.
Але є й дуже теплий, тендітний спогад, який, мабуть, залишиться зі мною назавжди — це коли ми разом із батьками робили ляльок. Вони також були частиною цього творчого процесу. І це неймовірно, бо я розумію, що їм це теж важливо. Це був перший карантин, і було незрозуміло, чи продовжиться навчання. Але університет не закрився — він працював. І я був упевнений, що наприкінці року нам потрібно буде зробити виставу. Тож почав створювати ляльок”.
Михайло: “Сергію, ти зараз перебуваєш у режисерському кріслі й на сцену вже майже не виходиш. Раніше ти працював у Харківському театрі ляльок і, можна сказати, балансував між режисурою та акторством. Зараз ти зосередився лише на режисурі. Чи сумуєш за цим живим контактом із глядачем?”.
Сергій: “Я сумую подеколи за своїми друзями з Харківської трупи, бо для мене вони були недосяжними. Це театр — дуже високого рівня, один із найсильніших, із величезним репертуаром. Коли вони виходять на сцену — і це Шекспір чи Превер — ти просто думаєш: «Вау». Я їм дуже вдячний, тому що саме під час перегляду їхніх вистав формувався мій досвід. Коли ти дивишся вистави або навчаєшся — ти постійно вчишся. Ти шукаєш, що є головним. І, напевно, найважливіше як для режисера і як для актора я взяв саме зі спостереження за ними.
Я й зараз іноді виходжу на сцену. Зокрема, беру участь в одній із вистав Харківського театру ляльок — це «Параджанов. Балкон дитинства», де я виконую роль Параджанова. Тож зовсім сцену я ще не залишив”.
Михайло: “Сергію, всі ми розуміємо, що війна сильно вплинула на мистецтво і творчий процес. Скажи, будь ласка, як театр ляльок сьогодні говорить про війну? І як це робити так, щоб це не було травматично, а правильно?”.
Сергій: “Мені здається, що митці досі намагаються зрозуміти, як про це говорити правильно. Єдиної відповіді тут немає. Кожен день приносить нові виклики, і ми маємо на них реагувати — шукати форму, шукати мову розмови з глядачем. Це може бути боляче, інколи жорстко, інколи навіть із елементами гумору. Від початку повномасштабного вторгнення були дуже різні підходи.
Наприклад, зараз ми працюємо над складною виставою — про насильницьку депортацію та асиміляцію українських дітей у ворожому середовищі. Про те, як росія викрадає українських дітей, і як вони досі там залишаються. З часом люди певною мірою адаптуються до війни. І якщо на початку митці дуже активно говорили про неї — з’являлося багато вистав на цю тему — то зараз це трохи відійшло на другий план.
У репертуарах з’являється більше вистав за світовою драматургією, класичних постановок. Але є ризик втратити відчуття сьогодення, бо не завжди в цих виставах шукають відповіді про теперішній час. Тому, на мою думку, про війну потрібно говорити”.
Михайло: “Щоб нагадувати суспільству, в яких умовах ми живемо і що війна триває”.
Сергій: “Так, саме так. Вона триває. І я розумію, що не кожен готовий знову проживати ці емоції в театрі. Я, наприклад, коли зараз працюю з матеріалами для вистави “Птах на горищі”, де використовуються документальні фрагменти, — мені самому складно. Іноді думаєш, що вже минув час і щось притупилося… але ні. Дивишся — і розумієш: це все було насправді.
Але я точно відчув одне: режисер має бути дуже емпатичним. Є моменти, які занадто складні — їх потрібно згладжувати або взагалі прибирати. Інколи сцена виглядає важкою, але якщо змінити підхід — додати іншу задачу, зробити її більш сюрреалістичною або гротескною — вона сприймається інакше, легше.
Не можна говорити «в лоб», жорстко й прямо про речі, на які ти, можливо, навіть не маєш морального права. Тут важливо дуже тонко відчувати межу: що можна сказати і як це сказати.
Театр сьогодні змінюється. Його форма змінюється. Раніше глядач приходив дивитися на живих акторів, на сильні емоції, на те, як через акторську гру передається життя персонажів. Зараз він більше працює з асоціаціями, образами. Після початку повномасштабної війни люди часто закриваються в собі. Їм складно прийняти прямий контакт. А от через символ, через ляльку, через образ вони готові відкриватися. Але це потрібно робити дуже обережно, з великою повагою до глядача і з вдячністю до того, що він взагалі прийшов”.
Михайло: “Ти сказав, що театр постійно змінюється. А на якому рівні зараз Полтавський театр ляльок? І чого йому, можливо, бракує?”.
Сергій: “У мене є такий жарт: дайте нам ще плюс шість акторів до трупи — і ми всіх «порвемо». А якщо серйозно, то рівень Полтавського академічного обласного театру ляльок, мабуть, краще оцінювати нашим колегам. Але мені дуже приємно, що я отримую відгуки від друзів, знайомих і колег із різних театрів України. Вони кажуть: «Ми вас бачимо. Ми помічаємо, як ви розвиваєтеся. І не просто розвиваєтеся — ви стаєте цікавими»”.
Михайло: “Це вже про щось говорить. Значить є результат”.
Сергій: “Так, і це дуже приємно”.
Михайло: “Давай поговоримо про співпрацю між різними театрами міста. Ви підтримуєте дружні зв’язки з колегами? Можливо, плануєте спільні проєкти? Чи комунікуєте з театром Гоголя? Ви якось взаємодієте? Запрошуєте одне одного на вистави?”.
Сергій: “Мені дуже близька така система взаємодії. У Харкові до війни було багато театрів — як державних, так і недержавних. І всі між собою спілкувалися, ходили один до одного на вистави — це було нормально. Війна, звісно, внесла свої корективи. Але мені дуже хочеться, щоб такі взаємини були і в Полтаві.
Ми ж усі люди мистецтва, люди культури. Нам важливо підтримувати зв’язки, дивитися роботи одне одного, надихатися. Я із задоволенням ходжу до театру Гоголя — мені цікаво, як вони працюють, які вистави створюють. І, звісно, хочу, щоб це було взаємно: щоб ми ходили одне до одного: до театру Гоголя, театру “На Павленках”, театру “Малафея” — і щоб це стало нормальною, звичною практикою”.
Михайло: “Так ви запрошуйте і потім вас запросять у відповідь (усміхається)”.
Сергій: “Ми завжди відкриті, я тільки «за». У нас уже є приклад такої співпраці — вистава «Робінзон Крузо», це спільний проєкт театру ляльок і театру «Малафея». І це один із кроків до цієї дружби між театрами”.
Михайло: “Тепер пропоную розглянути тему стереотипів. Існує думка, що театр ляльок — це лише територія для дітей. Як ви працюєте з дорослою аудиторією? Які вистави 18+ уже є у вашому репертуарі?”.
Сергій: “Цей стереотип дуже складний. І на його зміну потрібен час. Можливо, навіть не варто ставити собі за мету його «ламати». Краще просто показувати глядачеві, що ми можемо більше. Це, до речі, проблема багатьох театрів ляльок в Україні. Але в нас уже є вистави для дорослої аудиторії: «Великий льох», «Робінзон Крузо», «Леді в лавандовому», «Мій дідусь був вишнею».
Зараз готується нова прем’єра — «Птах на горищі». І цей репертуар буде розширюватися. Я як актор завжди хотів працювати з тим, що для мене нове й невідоме. І знаєш, останнім часом я думаю: можливо, не потрібно спеціально розвінчувати цей стереотип. Він із часом зникне сам”.
Михайло: “А яка, на твою думку, головна місія театру? Ти часто кажеш, що театр має повертати людині людину”.
Сергій: “Це те, що я відкрив для себе. Але кожен митець має знайти свою відповідь. Я сформулював для себе так: театр повинен повернути людині людину. Я навіть записав це на маленькому клаптику паперу ще в університеті”.
Михайло: “Сергію, видно, що театр починає змінюватися, трансформуватися. Які “консерватизми” вже вдалося подолати? І взагалі, як ви самі змінилися за цей короткий проміжок часу?”.
Сергій: “Ти сказав про консерватизми, але я не вважаю, що це щось погане”.
Михайло: “Але все ж театр поступово долає певні консервативні риси старої театральної школи”.
Сергій: “Ні… я б не сказав так однозначно. Насправді я не знаю, але у мене є одна формула. Її колись озвучив дуже відомий у Харкові театрознавець — Євген Теодорович: ”Головне, щоб це залишався театр. Він може бути різним: жорстким або ніжним, веселим чи серйозним, консервативним або експериментальним, авангардним, сюрреалістичним — абсолютно різним. Але головне, щоб це був театр”.
І ще одна важлива думка. Мій викладач і наставник, Олександр Єгорович Анічев, казав: «Консерватизм — це не погано. Погано, коли театр консервується». Тому що тоді починаються процеси застою, і театр втрачає живість, починає «застоюватися». Оце вже справді проблема”.
Михайло: “Ти все ж не відповів на моє запитання”.
Сергій: “Яке саме?”.
Михайло: “Як театр ляльок починає змінюватися? Ці зміни ж помітні”.
Сергій: “За ці пів року ми зробили дуже багато. Ми переглянули всі архіви, які в нас є, структурували інформацію, оновили дані на офіційному сайті театру. Також оновили сторінку у Вікіпедії. Вона тепер охоплює весь історичний шлях театру. І коли я почав це все читати — це було справді дивовижно”.
Михайло: “Ти щось нове для себе відкрив?”.
Сергій: “Я ніби заново відкрив для себе театр ляльок. Я навіть не знав, що він мав настільки активне фестивальне життя — не тільки в Україні, а й на міжнародному рівні. Коли я переглядав дипломи, нагороди — був щиро здивований. А вирізки з газет — я їх просто обожнюю. Бо в них є відчуття живого часу. Також ми знайшли багато макетів до вистав — як тих, що вже завершилися, так і тих, що ще йдуть. І я дуже хочу зробити невелику виставку, яка б охопила історію театру, бо це важливо.
Коли я прийшов у театр, для мене було принципово знайти відповідь на питання: хто ми є? Як ми позиціонуємо себе не лише в Полтаві, а й загалом у театральному просторі України? І я почав досліджувати, дивитися, вивчати — і відкрив дуже багато. І ще більше планів попереду. Головне, щоб вистачило часу, сил і натхнення”.
Михайло: “До речі, за зміни. Ти ж ще не сказав про соціальні мережі. Ви дуже виросли в цьому питанні”.
Сергій: “Так, ми почали дивитися на них інакше. Взагалі соціальні мережі були і раніше, але зараз ми почали працювати з ними більш системно. Вивчаємо принципи, як це працює, як вибудовується комунікація… І, звісно, змінюється репертуарна політика. Глядачі вже могли помітити, що стало більше вечірніх вистав для дорослої аудиторії. Також актор усе частіше виходить за межі ширми: є більше живого плану, прямого контакту з глядачем. Мені здається, це добре. А далі побачимо”.
Михайло: “А які ще нововведення чекають театр у майбутньому? І коли вже нарешті з’явиться онлайн-продаж квитків?”.
Сергій: “Він обов’язково з’явиться, але трохи згодом. Це питання у нас уже в роботі. Ми поступово його вирішуємо”.
Михайло: “Хотів також поговорити про вартість квитків. У вас є великий зал приблизно на 300 місць і малий — на 58. Квитки коштують 100 гривень. Навіть при повному залі це невеликі надходження, враховуючи складність постановок. Як ти вважаєш, чи варто підвищувати вартість квитків?”.
Сергій: “Це дуже цікаве питання. Але я не можу дати однозначної відповіді, адже не я формую цінову політику театру. Втім, згадаю слова українського режисера Євгена Лавренчука. Він сказав дуже влучну річ: квиток на виставу не має коштувати дешевше, ніж салат у поганому закладі”.
Михайло: “Сергію, ти прийшов у театр, де довгий час працювали сильні режисери. Зокрема, ти був знайомий із Ніко Лапуновим. Яким він був для тебе як людина, як режисер і як творець?”.
Сергій: “Я часто про нього згадую. І дуже вдячний за той внесок, який він зробив у репертуарну політику театру, у його розвиток і своє бачення загалом. Ми познайомилися дистанційно — це була онлайн-зустріч під час навчання в університеті. У нас була пара з історії театру ляльок, і він був запрошеним гостем. Я тоді поставив запитання: чи є шанс колись поставити виставу у вашому театрі? Я був тоді на третьому курсі, ще зовсім юний. Для мене навіть озвучити це було викликом, бо я за характером досить скромна людина. І він відповів: «Можливо». Потім ми зустрілися вже особисто, коли я ставив дипломну виставу «Маленький Мук» у театрі ляльок. І він мене впізнав. Тоді я навіть уявити не міг, що згодом стану головним режисером саме після нього”.
Михайло: “Я бачу, що пам’ять про Ніко Лапунова в цих стінах продовжує жити. На жаль, його вже немає з нами, але театр його пам’ятає і глибоко шанує”.
Сергій: “Я дуже ціную його ідеї, підхід і внутрішню повагу до театру. Наприклад, вистава «Леді в лавандовому» — це його постановка. Дуже складна. І коли ми її відновлювали, я багато спілкувався з акторами. Я запитував: що саме він вкладав у цю виставу? Мені було важливо зрозуміти їхнє бачення, їхній досвід роботи з ним і вже через це створити щось спільне, зберігаючи пам’ять про режисера. І, мені здається, нам це вдалося. Актори дуже допомогли”.
Михайло: “Вони, мабуть, і тебе чогось навчили?”.
Сергій: “Це був спільний пошук. Так само і з виставою «Північне сяйво» — ми теж працювали з матеріалом, вносили певні зміни. Це також його постановка, яка досі є в репертуарі. Тому пам’ять — це дуже важлива частина нашої роботи. І, напевно, взагалі важлива частина життя людини”.