Розмір шрифту
Колір сайту
0 800 305 025 (безкоштовно)
 Квитки Online
Дітям від 2-х років треба купувати окремий квиток

"ЛЕДІ В ЛАВАНДОВОМУ": ПОДОРОЖ У ЧАСІ

23.12.20
77

Як і було обіцяно, через кілька днів після знайомства із «Полохливим кроликом» у Полтавському академічному обласному театрі ляльок відбувся й наступний прем’єрний показ. Так само із запізненням через вимоги карантину, бо ж виставу для дорослих «Леді в лавандовому» планували представити ще у квітні.

«І що то за дійство для дорослих у дитячому театрі?» – здивовано запитувала мене телефоном приятелька з іншого міста, але нам, полтавцям, на таке запитання є що відповісти. Бо ж це далеко не перший дарунок лялькарів дорослим шанувальникам справжнього театрального мистецтва, і тут справжність – у взаємному вимірі. На початку року репертуар поповнився виставою «Мій дідусь був вишнею» за мотивами повісті італійської дитячої письменниці Анджели Нанетті, яку пропонують для родинного перегляду. Ще раніше були «Різдвяна ніч» та «Ніч на Івана Купала» за мотивами творів Миколи Гоголя, «Антігона» за трагедією Софокла, «Портрет з літаючим годинником. Марк Шагал «Моє життя» – ілюстрації»… І, мабуть, однією із перших була «Енеїда» за однойменною поемою нашого Івана Котляревського. Зазвичай ці вистави адресуються глядачам вікової категорії «16+», але цього разу на прем’єру прийшли значно старші полтавці.

«Леді в лавандовому» – якщо ця назва вам щось дуже нагадує, то ви не помилилися, можливо, навіть бачили британську драматичну кінострічку «Дами в ліловому» (2004 рік, Ladies in Lavender), зняту за новелою письменника Вільяма Джона Локка із Джуді Денч і Меггі Сміт у головних ролях. Лиш уявити – новела була написана у 1908 році! Але коли почалася війна на українському сході, режисер театру Ніко Лапунов відчув, як перегукуються у віках одвічні теми: життя триває, люди кохають і мріють про щастя, шукають себе у творчості, вірять у дива.

Дві сестри, вже літні леді, Джанет (Алла Вітрюк) і Урсула (Валентина Щокіна) «переселені» волею режисера в часі – дія відбувається у 1936 році, перед початком Другої світової війни, в англійському приморському селищі. Самотні, нещасливі, вони лише підсумовують, що життя прожили, а кохання не знали. Дні на березі моря течуть для них у звичному руслі, повільно й одноманітно. Про те, що діється у світі, дізнаються із новин на радіо – так звучить для них Голос Епохи (Олена Никифоренко). Аж раптом сестри знаходять на березі пораненого юнака – його принесли морські хвилі після шторму. Андреа (Сергій Мамон), якого вони так трепетно доглядали й лікували, виявився поляком, талановитим скрипалем, що прагнув емігрувати в Америку. І його музика, що звучить на сцені, тонко доповнює розповідь, як власне і самі ляльки, котрі символічно втілюють ранимі душі двох леді в лавандовому. Душі, що плачуть скрипкою в своєму пізньому коханні, у ревнощах, у нездійсненних сподіваннях. Джанет і Урсулі випало хіба збагнути, що бути щасливими для них – то значить бути потрібними, корисними для коханого чоловіка, якого мусять відпустити у його власне життя.

І все разом – гра акторів, ляльки, витончена сценографія, музика – створює таку неймовірну атмосферу, де глядач у полоні власних почуттів навіть не подумає дивуватися, що це все можна відчути, пережити в ляльковому театрі. Можна, бо наш Полтавський ляльковий давно став дорослим у найвищому мистецькому вимірі цього слова – звідси й справжність високих почуттів.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”